ПНПУ Факультет філології та журналістики
Кафедра журналістики.


Перейти на сайт кафедри журналістики




Вахтанг Кіпіані


Провів цілий день у Полтаві. Другий раз був на журфаці університету - дуже приємні люди там працюють. Не вистачило часу наговоритись. Разом з отцем Pavlo Khud провели презентацію магістерської програми УКУ з історії та Магістерська програма з журналістики УКУ. Сергій Шебеліст провів чудову екскурсію містом - зокрема, доторкнувся до будиночку, де народився патріарх УАПЦ Мстислав, дядько Симона Петлюри. З незапланованого - випили чаю з колегами в редакції газети "Коло". Голова шумить від вражень.
(Зі сторінки Кіпіані у Фейсбуці)


Михайлин Ігор Леонідович

Доктор філологічних наук професор, завідувач кафедри журналістики Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, академік Академії наук вищої школи України, член Національної Спілки письменників України, відомий літературний критик.
Ігор Михайлин народився 1953 р. в м. Харкові. Після закінчення Харківського університету (1976) працює в ньому, пройшовши шлях від викладача до професора. Кандидатську дисертацію «Проблема художнього конфлікту в українській радянській критиці 1950–1960-х років» захистив у 1982 р; докторську дисертацію «Внутрішньожанрова типологія та еволюція трагедії в українській драматургії 1917 – 1987рр.» захистив у 1993 р.; обидві зі спеціальності – українська література. З 1996 р. завідувач кафедри журналістики. З 1998 р. – член Національної Спілки письменників України. У 2001 р. йому присвоєне учене звання професора кафедри журналістики. 2002р. він обраний академіком Академії наук вищої школи України.
Ігор Михайлин – автор 345 наукових і науково-популярних праць; серед них книжок «Жанр трагедії в українській радянській драматургії» (Харків, 1989), «Вивчення творчості Олександра Корнійчука в школі» (К., 1987), «Гамартія Миколи Хвильового» (Харків, 1993), «Достоєвський і Шевченко» (Харків, 1994), «Основи журналістики: Підручник» (Харків, 1998; вид. 2-е, доповнене і поліпшене: Харків, 2000; вид. 3-є, доповнене: К., 2002; вид. 4-е, поповнене, в перекладі російською мовою: Харків, 2004); «Історія української журналістики: Підручник. Книга перша» (Харків, 2000); «Історія української журналістики ХІХ століття» (К., 2003); «Історія української журналістики. Книга перша: Від журналістики в Україні до української журналістики» (Харків, 2005); «Науково-дослідна робота студента з журналістики» (Харків, 2001).
В останні роки його наукові інтереси зосереджені на вивченні проблем теорії та історії журналістики, а також методики викладання журналістики у вищій школі. Головні зусилля він зосередив на створенні підручників із базових дисциплін підготовки фахівців у галузі масово-інформаційної діяльності. Його підручники й навчальні посібники відзначаються науковою глибиною, але разом з тим написані просто й зрозуміло, аргументовано структурують матеріал, і тому користуються великим попитом у студентів, викладачів і журналістів.
Ігор Михайлин – член двох спеціалізованих вчених рад: з філологічних та філософських дисциплін у Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна; член Харківського історико-філологічного товариства з моменту його відновлення в 1991р., а з 1999 р. – його голова. Ігор Михайлин підготував п’ятьох кандидатів філологічних наук.
Він – почесний громадянин міста Мерефи (з 1997).

Анатолій Яковець
2001 – Стажування в Європейському інституті управління з проблем розвитку ЗМІ в демократичних суспільствах та Нью-Йоркському університеті.
1991 – Київський державний університет імені Т.Г.Шевченка
факультет журналістики, спеціальність журналістика.
2001 – дотепер Національний університет ‘’Києво-Могилянська академія’‘, ФСНСТ, Могилянська школа журналістики, доцент Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедра міжнародних комунікацій та зв’язків з громадськістю (за сумісництвом).
1991-1992 Одеський облтелерадіокомітет. Коментатор з питань культури облрадіо, спеціальний кореспондент УР “Контакт”, ПРОМІНЬ.
1992-1993 Одеський облтелерадіокомітет. Редактор молодіжних телепрограм, спеціальний кореспондент молодіжної студії “Гарт” (УТ).
1993-1994 Одеське телерадіооб’єднання. Старший редактор ТО “Культура”, директор молодіжного каналу “ЮНІОР-TV”.
1993-1995 Одеське телерадіооб’єднання. Керівник ТО “Молодість”, редактор молодіжної студії “Гарт”(УТ), директор молодіжного каналу “ЮНІОР-TV”.
1995-1996 Одеська обласна державна телерадіокомпанія. Старший редактор ТО “Культура”, літературний редактор щотижневика “Медичний вісник України”, контракт із Міжнародною Фінансовою Корпорацією (Відділення Світового Банку) PR-консультант.
1996-1997 Міжнародна Фінансова Корпорація (Відділення Світового Банку), Проект малої приватизації в Україні. Регіональний PR-менеджер Одеського офісу проекту (Одеса-Миколаїв-Херсон).
Проведення PR-кампаній приватизаційних аукціонів, організація промоційних заходів для мас-медіа з метою формування позитивної думки щодо приватизаційних процесів в Україні.
Позаштатна робота редактором ТО “Культура” ОДТРК.
1998-1999 Київський університет імені Тараса Шевченка, Інститут журналістики, викладач – кафедри телебачення й радіомовлення.
1998-2000 Київський університет імені Тараса Шевченка, Інститут журналістики, доцент – кафедри телебачення й радіомовлення.
Травень 2000 – Державний комітет інформаційної політики, телебачення й радіомовлення країни, заступник начальника управління координації діяльності ЗМІ.
Лютий 2001 – грудень2002 Державний комітет інформаційної політики, телебачення й радіомовлення України, начальник управління координації діяльності телебачення й радіомовлення.
Член НСЖУ з 1995 року
Автор підручника “Телевізійна журналістика: теорія і практика”, К., 2005. – 268 с.
Лауреат Всеукраїнських телерадіо фестевалей і конкурсів,
Почесна грамота Київської Спілки журналістів України (2000),
Орден Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ-го ступеня (2001р.)

Василь Іванович Теремко
Видавець, педагог, журналіст. Заслужений працівник культури України (2006). Лауреат премії імені Дмитра Нитченка (2005).
народився 1956 року на Івано-Франківщині.
1978 року закінчив філологічний факультет Чернівецького університету.
Працював завідувачем відділу районної газети в Теребовлі, редактором обласної молодіжної газети «Ровесник» у Тернополі, першим заступником головного редактора газети «Киевские ведомости», а також на організаційній роботі.
Доцент, завідувач кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського університету. Викладає дисципліни: видавничий бізнес, редакторська майстерність, видавничі стандарти.
Директор видавничого центру «Академія» та видавництва «Академвидав». Співавтор підручника для студентів «Релігієзнавство».
Перший віце-президент Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів.

Вахтанг Кіпіані
Народився 1 квітня 1971 р. у м. Тбілісі. Український журналіст, редактор, автор блога vaxo.livejournal.com
Працював у газетах «Україна молода», «Киевские ведомости», на телеканалах «Новий», «1+1», «К1 та ТВі». Був головним редактором журналу «Фокус», шеф-редактором проекту «Великі українці» на «Інтері», ведучим президент-шоу «Українська рулетка» на Першому Національному каналі.
Заслужений журналіст України (серпень 2005 р.)
Лауреат Конкурсу на кращу публікацію в пресі про український правозахисний рух в СРСР (Благодійний фонд пам'яті Олекси Тихого, травень 2001 р.), Конкурсу публіцистичних статей ім. В’ячеслава Чорновола (Миколаїв, грудень 2002 р.), Другого Всеукраїнського журналістського конкурсу "Медіа про Медіа-2004" (Центр медіареформ, за сприяння уряду Великої Британії, березень 2005 р.) та Премії ім. Олександра Кривенка "За поступ у журналістиці" (Капітула "Поступу", Львів, травень 2007 р.).
Нагороджений вищою відзнакою НРУ "За заслуги перед українським народом" ІІ ступеня (вересень 2005 р.).
Нагороджений відзнакою Івано-Франківської обласної Ради ім. Степана Бандери (січень 2010 р.).
Освіта і фах: 1989-1994 рр. навчався на історичному факультеті Миколаївського державного педагогічного інституту, "вчитель історії та правознавства". У 1993-1995 рр. викладав в Українській педагогічній гімназії № 5 м. Миколаєва
Захоплення: грав у КВН у складі збірної Миколаєва "Діти Прибужжя" (1989-1995); колекція газет і передвиборних матеріалів (понад 30 тисяч одиниць); історія самвидаву, дисидентського руху та політичного екстремізму.

Заслужений журналіст України продемонстрував студентам філфаку 50 зі 700  своїх ексклюзивних самвидавів. А також розповів про цікаві факти з історії української журналістики.

До студентів-журналістів, які навчаються в ПНПУ імені Короленка Вахтанг Кіпіані приїхав з лекцією під назвою «Самвидав і незалежна преса».
– Суттю нашого сьогоднішнього зібрання є фрагменти з історії української журналістики, а точніше самвидави, які існували в Радянській та Українській пресі. Люди, які випускали такі видання, робили це не для розвитку журналістики, а щоб достукатися до молодих людей і запалити в них бажання боротися за свободу слова. В Україні перший самвидав з’явився у 1965 році. З його появою і дальшим розвитком пов’язане ім’я В’ячеслава Чорновола та інших дисидентів, — говорить Вахтанг Теймуразович.
Такі «самвидави» видавалися для поширення забороненої на той час інформації. - У таких самвидавах писали, наприклад про масаж, «камасутру» чи рокмузику. Так,у Харкові виходив журнал-самвидав «Рок кур’єр», де збиралися музиканти, що таємно грали рок на квартирах, адже були часи, коли таке явище заборонялося. Описувалося і про квартиру, в якій грали «Акваріум» з Гребєнщиковим. Автор підписувався під псевдонімом «М. Галя». Як з’ясувалося потім, то був Олександр Мартиненко, нинішній директор інформаційного агентства «Інтерфакс-Україна», колишній прес-секретар Президента Л. Кучми, — продовжує Кіпіані.
Відомий журналіст розповів і показав студентами близько 50-ти українських «самвидавів» з 700, що має в своїй колекції. Узагалі існувало близько 1300 українських «самвидавів». Серед  них велика кількість з цікавими назвами. А саме: «Грюндік», «Сальцесон», «Відрижка», «ДУПА»… Продемонстрував і один цікавий самвидав «Истина», в якому одним з редакторів був В. Янукович.
– Я ще точно не дослідив чи то дійсно родичі нашого Президента, проте цілком можливо, — стверджує Вахтанг Кпіані.

Юлія КОРЖ, Ж-41, kolo.poltava.ua

Вахтанг Кіпіані вважає, що зараз найгірші часи для медіа

З січня 2009 року журналіст не працює на телебаченні. Головною своєю роботою Кіпіані вважає збирання газет.
Нагадуємо, учора, 23 грудня, Вахтанг Кіпіані завітав до Полтави. Він провів лекцію про українські самвидави для студентів ПНПУ імені Короленка. Журналістці «Кола» вдалося поспілкуватися з відомим медійником.

Вахтанг Кіпіані має хобі. Він колекціонує самвидави  та давні газети.
—   Якщо говорити про самвидави, то з 1300 існуючих в Україні, в моїй колекції понад 700 назв. Окрім них я маю кілька сотень самвидавів з інших країн світу. Також, маю 20 тисяч різноманітних назв газет. (колекціонує періодичні видання  XIX і XX століття з Російської імперії, СРСР та української діаспори). Окрім  мене подібні колекції самвидавів є в українському фонді «Смолоскип» та в бібліотеці імені Вернадського.
У колекціонера є чимало самвидавів з Полтавщини.
Кіпіані  назвав Полтавську область багатою на краєзнавчі матеріали.
—  Головною моєю роботою є збирання газет. З Полтавщини в моїй колекції немає лише з Машівського району. Майже кожне село вашої області мало свою газету. Я маю копію одного з перших номерів вашого «Полтавського Вісника». Узагалі Полтавщина випереджала багато обласних центрів України за кількістю видань. У вас дуже багато краєзнавчих матеріалів. Їх потрібно шукати в людей.
Заслужений журналіст вважає, що саме блог є сучасним самвидавом
—  Самвидав існує і зараз. Він нікуди не зник. Можна зробити свій блог в Інтернеті – це вже і буде самвидав. Наприклад, деякі рок-середовища випускають свої «Фензіни».  У них, можна сказати, свій світ. Зробити блог – це і буде ваша свобода слова. Блог є сферою для самореалізації, особливо для журналіста.
Вахтанг Кіпіані робив спробу створити свій самвидав і телеканал в Інтернеті
—  Я хотів і пробував зробити свій самвидав.  Планував назвати його  «Пресофілія», але так і не вийшло. Спробував створити і телеканал в Інтернеті. Але виявилось, що й це не легко. Адже в Україні мережа Інтернет мало «просякнута». Я не був задоволений якістю, тому так і не реалізував свій задум. Думаю, що це стане можливим, коли покращиться якість самого Інтернету. У першу чергу, його швидкість.
З телебачення Вахтанг Теймуразович пішов через тиск і цензуру.
Журналіст працював на 4-х телеканалах. Він не може забути, як йому і його колегам не дали камеру на зйомку, важливої події.
—   Зараз найгірший час для роботи медіа за усі роки. Я працював і на «Першому національному каналі», і на «Інтері», і на «1+1», і на «TVI». З «Інтера» пішов після проекту «Великі українці», де були фальсифікації.  З «1+1» через тиск і цензуру влітку 2004 року. Адже, пам’ятаю, як одного разу було знайдено запис з голосом В. Стуса, але нам заборонили йти на зйомку.  Подія важлива, а камеру не дали. Тоді ту подію проігнорували і більшість українських каналів. Отже, працювати стало не можливо. Про це ви можете судити самі. Якщо раніше було багато суспільно-політичних програм, то зараз в основному одні розважальні. Лише «TВі» є абсолютно вільним каналом. Але з його редактором важко про щось домовитися. На цьому телеканалі працювати можна, та тільки в них немає коштів на реалізацію задумів.
Для журналіста найважче спілкуватися з посадовцями.
Проте, Кіпіані тішиться тим, що завдяки тематиці його програм, йому мало доводилось спілкуватися з таким прошарком суспільства.
— Без сумніву, найважче найти підхід до чиновників. Але мені доводилось мало співкуватися з такими людьми. Адже я працював на суспільні та історичні теми, то ж спілкувався я з більш нормальними людьми.
Вахтанг Кіпіані не заважатиме дітям, якщо хтось з них вирішить стати журналістом.
Проте, він не хотів, щоб так сталося. Але єдине від чого Вахтанг Теймуразович відмовлятиме дітей – це вступати на журфак.
— Цього б я не хотів, але і зарадити цьому не зможу, якщо в них виникне таке бажання. Моя 12-річна донька вже веде такі розмови. Я їй заважати не буду. Хоче, то нехай тоді починає дописувати у різні видання, вести свій щоденник. Але я проти того, щоб цьому вчилися в університеті. Я вважаю, що потрібно отримати будь-яку ґрунтовну базову освіту. А потім достатньо буде пройти якісь однорічні теоретично-практичні курси.
На Новий рік летіти в космос сім’я  журналіста не збирається.
Кіпіані завжди зустрічає Новий рік з жінкою та дітьми. Журналіст стверджує, що нічого особливого в їхніх традиціях немає.
— Зустрічати Новий рік збираємось вдома. З дітьми дуже не наїздишся. Буде звісно ялинка. Дід Мороз принесе подарунки. Діти в мене ще маленькі, тому одягають якісь маскарадні костюми. Але нічого не звичайного не буде. В Космос летіти не збираємося. Раніше їздили, відпочивали і на дачах, і в лісі. А зараз це вже не доречно.
На «Революцію на граніті» Вахтанг Кіпіані  потрапив випадково.
Журналіст розповів, що завжди був активістом, то ж не міг пропустити такої події. Він вважає, що не потрібно бути героєм, щоб потрапити на революцію
—  На революцію я потрапив випадково. До того ж з Миколаєва окрім мене там не було нікого. Почув про це я від мами. А оскільки цікавився історією і був активістом, то звісно захотів взяти участь у реальних історичних подіях. То ж. відповідно, я там був не з самого початку. Проте. Щоб взяти участь у революції не треба бути героєм. Ми були студентами. В усі часи студенти були однаковими. Які зараз, такі тоді. Було багато і дівчат, яких би я туди особисто не пустив. Одна дівчина сиділа на сухій голодовці. Їй говорили, що в неї не буде після того дітей. Але нічого, родила, і все в неї добре.  

Довідка «Кола»:
«Самвидав» (рос. — «самиздат») — видавані в СРСР поза цензурою підпільні («захалявні») листівки, брошури, книжки й періодичні видання — один з виявів Руху опору. Видання «Самвидаву» реалізувались за допомогою різних технічних засобів: переписування, розмноження на шапірографі чи ручних ротаторах тощо. Вони передавались із рук до рук, через однодумців, знайомих, поштою, підкидуванням. «Самвидав» поширений головним чином серед інтелігенції, студентства, письменників і мистців; до ширших кіл вони доходять завдяки закордонним радіопересиланням.
Вахтанг Кіпіані народився 1 квітня 1971 р. у м. Тбілісі. Український журналіст, редактор, автор блога vaxo.livejournal.com. Працював у газетах «Україна молода», «Киевские ведомости», на телеканалах «Новий», «1+1», «К1» та «ТВі». Був головним редактором журналу «Фокус», шеф-редактором проекту «Великі українці» на «Інтері», ведучим президент-шоу «Українська рулетка» на Першому Національному каналі. Одружений. Дружина Тетяна свого часу працювала журналісткою у Миколаєві. Виховують дочку Тамару (1998 р.н.), синів Іларіона (2001 р.н.) та Давида (2006 р.н.).

Юлія КОРЖ, Ж-41, kolo.poltava.ua

Вахтанг Кіпіані про полтавський самвидав

Відомий український журналіст і громадський діяч розказав полтавським студентам про український самвидав і блоггінг

Зустріч відбулася в педагогічному університеті імені В.Г. Короленка.
Під час розповіді про самвидавну періодику радянських часів та перебудови, Вахтанг Кіпіані відзначив, що в цій діяльності Полтавщина не пасла задніх: у кожному районі було власне видання. Подібним міг похвалитися тільки Захід країни. В центрально-східному регіоні наш край був серед лідерів самвидаву. Демонструючи рідкісні примірники такої періодики різного часу, Кіпіані розказував про основні «інформаційні фронти», де точилася запекла боротьба за свободу слова. Якщо на початку 80-х це передусім були націонал-патріотичні видання, то вже в середині та наприкінці тих таки 80-х з’явилися видання, де йшлося про рок-музику. Крім того, це були і прообрази «жовтої преси», періодика з творами фантастів, гостросоціальні газети тощо. Однак хибно думати, що ера самвидаву завершилася по тому, як дозволили писати про все. Він й понині живіший всіх живих — каже Кіпіані, і наводить приклад, пов’язаний з Полтавщиною. Показуючи маленьку, розміром з сірникову коробочку, книжку, він розповів:
— Це сучасний самвидав, це малий Кобзар, який випустила ініціативна група на чолі з колишнім полтавчанином Тарасом Шамайдою, який раз на рік збирає молодих та завзятих під пам’ятником Шевченка в Каневі. І от коли була така перша акція придумана — збиратися і читати вірші Шевченка — всі учасники мали з собою в руках Кобзар. Зробили такий самвидав без всяких вихідних даних. І це показує, що самвидав може робитись на будь-якому матеріалі, за допомогою будь-яких технологій, бо це зроблено вже комп’ютерно.
Під час розмови про сучасні методи поширення інформації Вахтанг Кіпіані висловив переконання, що щоденні газети з часом відійдуть у минуле. Натомість стабільно триматимуть марку якісні тижневики. Однак на шляху до швидкого та ефективного поширення інформації стоїть недостатнє забезпечення населення доступом до Інтернету. Журналіст порадив своїм юним колегам активно опановувати соціальні мережі, зокрема Facebook, вести Інтернет-щоденники, так звані блоги. А ще наголосив, що слід формувати власну аудиторію. Для цього варто віднайти нішу в інформаційній сфері, що буде незайнята кимось іншим, і водночас цікава багатьом.
Після Полтави Вахтанг Кіпіані зібрався до Черкас. Там він завершить цьогорічну низку зустрічей зі студентами в рамках майстер-класів, що відбуваються за підтримки фонду «Відродження».
Олена ЗАДОРОЖНА, для «Полтавщини» (poltava.pl.ua)


Микола Юрійович Рябчук (1953 р.н.) – письменник, критик, перекладач, публіцист, есеїст, політолог. Старший науковий співробітник Українського центру культурних досліджень і Центру європейських досліджень Національного університету «Києво-Могилянська Академія». Член редколегії часописів «Критика», «Nowa Europa Wschodnia» та «South Eastern Europe». Член Асоціації українських письменників і Київської незалежної медіа-профспілки. Закінчив Львівський політехнічний інститут (1977) та Літературний інститут імені Горького у Москві (1988). Працював у журналах «Всесвіт», «Сучасність» та газеті «День». Колумніст «Газети по-українськи». Викладав у Польщі, Канаді та США.
Автор книг «Потреба слова» (1985), «Зима у Львові» (1989), «Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення» (2000), «Дилеми українського Фауста: громадянське суспільство і “розбудова держави”» (2000), «Дві України: реальні межі, віртуальні війни» (2003), «Деінде, тільки не тут» (2002), «Зона відчуження: українська олігархія між Сходом і Заходом» (2004), «У ліжку зі слоном – українсько-російські асиметричні відносини: культурний аспект» (2006), «Четверта свобода: вільний рух людей між Україною та Європейським Союзом – проблеми і перспективи» (2006), «Авторська колонка» (2007, спільно з Андрієм Бондарем, Віталієм Жежерою і Світланою Пиркало), «Сад Меттерніха» (2008), «Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки» (2009), «Постколоніальний синдром. Спостереження» (2011). Його наукові й публіцистичні статті перекладені англійською, польською, німецькою, французькою, російською, сербською, білоруською та іншими мовами.
Нагороди: медаль «Bene merito» міністра закордонних справ Республіки Польща за внесок у польсько-українське порозуміння (2009); нагорода «Книга року» за «Дві України: реальні межі, віртуальні війни» (2004); нагорода журналу «Сучасність» за найкращі статі року (2002); нагорода Польсько-Української Капітули за внесок у польсько-українську співпрацю (2002); нагорода Фундації Антоновичів за «професійний і принциповий аналіз літературного і політичного життя сучасної України» (2003); нагорода «Книга року» в номінації «Політологія і соціологія» за книгу «Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення» (2001); найкраща стаття року, журнал «Березіль» (2000); нагорода POLCUL Foundation (Сідней/Варшава) за вагомий внесок у польсько-українське примирення (1997); нагорода журналу «Українська культура» за найкращу статтю року (1988); нагорода журналу «Україна» за найкращу статтю року (1987); нагорода журналу «Литературное обозрение» за найкращу рецензію року (1985).